Яків Пункін — легендарний український борець греко-римського стилю, уродженець Запоріжжя та перший олімпійський чемпіон регіону. Його життєвий шлях став символом незламності: переживши нацистський полон, він зміг повернутися у великий спорт і здобути золоту медаль Олімпійських ігор 1952 року. У цій статті на zaporizhski.info розповідаємо про біографію Якова Пункіна, його спортивні досягнення, унікальний стиль боротьби, олімпійський тріумф і те, як сьогодні в Україні вшановують пам’ять видатного спортсмена.
Запорізьке коріння та початок спортивного шляху Якова Пункіна
Яків Григорович Пункін народився 8 грудня 1921 року в Запоріжжі. Хлопець зростав у старій частині міста на вулиці Базарній, де історично мешкала єврейська громада.
Своєю видатною фізичною силою майбутній чемпіон завдячував батькові. Григорій Пункін працював вантажником на олександрівській пристані, і про його міць у місті складали легенди. Сучасники згадували, що батько Якова міг заради втіхи підняти на плечах коня або покласти на лопатки будь-якого докера у вуличних боях без правил. У 1924 році Григорій переміг на губернській спартакіаді з важкої атлетики, але через травму нирки, отриману на килимі, він передчасно пішов із життя у 29-річному віці.
Залишившись без батька у восьмирічному віці, Яків рано подорослішав. Закінчивши сім класів школи, він пішов працювати токарем спочатку на інструментальний завод імені Войкова, а згодом — на завод імені Баранова (нині відомий як запорізьке підприємство «Мотор Січ»). У 1935 році 14-річний юнак вирішив спробувати свої сили у французькій (так тоді називали греко-римську) боротьбі, розпочавши тренування під керівництвом Олексія Фешотта у міському будинку фізкультури.
Талант юнака розкрився стрімко. У 1938 році він увійшов до десятки найкращих спортсменів Дніпропетровської області. У 1940 році закінчив Київську школу тренерів. У 1940 та 1941 роках ставав призером та чемпіоном України з боротьби.
Випробування Другою світовою війною: нацистський полон та порятунок від смерті
У квітні 1941 року Якова Пункіна призвали до лав Червоної армії. Його направили до танкової школи молодших командирів у білоруському Волковиську. Спортсмен продовжував тренуватися і навіть виграв першість Західного особливого військового округу, проте його амбітні спортивні плани зруйнував початок Другої світової війни.
Курсант провоював на передовій менш як тиждень, після важкої контузії в липні 1941 року під Мінськом він потрапив в оточення та опинився у німецькому полоні. Разом з невеликою групою радянських спортсменів йому вдалося втекти до лісу, але після місяця голодних поневірянь місцевий селянин здав втікачів німецькій комендатурі. Так розпочалися нестерпні чотири роки життя за колючим дротом. Пункін пройшов через табори у Нижній Саксонії — Фуллен, Оснабрюк та Меппен.
Бути євреєм у німецькому концтаборі означало стовідсоткову смерть. Проте вроджена кмітливість врятувала спортсмена: Яків видав себе за осетина-мусульманина. Він перехворів на тиф, вижив під час епідемій та витримав тижні у крижаному карцері після невдалих спроб втечі. Навесні 1945 року знесиленого в’язня нарешті звільнили союзні війська.
Коли Пункін потрапив до радянського військового шпиталю, він важив критичні 36 кілограмів — медики спочатку прийняли 24-річного виснаженого чоловіка за підлітка. Вердикт лікарів був однозначним та суворим: жити буде, але про великий спорт доведеться забути назавжди.
Повернення у великий спорт: феноменальна «блискавка» та фірмовий «гвинт»
Попри медичні прогнози, Яків Пункін не здався. Після лікування він продовжив військову службу у Магдебурзі (Німеччина), де поступово відновив тренування, і вже в 1947 році став чемпіоном Збройних сил з класичної боротьби. Після демобілізації у 1948 році Яків повернувся до Запоріжжя та почав працювати тренером у спортивному клубі «Металург» (завод «Запоріжсталь»).
Повернення на всесоюзну арену стало тріумфальним. Запорізький борець п’ять разів здобував титул чемпіона СРСР (1949, 1950, 1951, 1954, 1955). За феноменальну реакцію та безстрашність спортивні аналітики прозвали його «блискавкою на килимі».
«Він не мої атаки випереджав, він думки мої випереджав. Пункін діє на надвисоких швидкостях!», — із захопленням згадував 11-разовий чемпіон СРСР Леонід Єгоров.
Унікальності його стилю додавала одна анатомічна особливість: після воєнної контузії у Якова залишився нервовий тик — мимовільне посмикування правого плеча та частини обличчя. Цю ваду розумний спортсмен перетворив на бездоганну тактичну зброю. Його коронним прийомом був «гвинт» — блискавичний кидок прогином. Через тик суперникам здавалося, що кидок піде вліво, а Пункін раптово та різко розвертав його праворуч, ставлячи опонентів у глухий кут. Повторити цей кидок не міг жоден інший борець у світі.
Тріумф на Олімпіаді 1952 року в Гельсінкі: перше золото для України з греко-римської боротьби
Перед від’їздом на перші для радянських спортсменів Олімпійські ігри у Гельсінкі 1952 року Пункін ледь не втратив свій шанс. Заздрісники написали на нього анонімний донос до органів державної безпеки, звинувачуючи атлета в аморальному способі життя та ставлячи під сумнів факт того, як єврей зміг вижити в німецькому полоні. На щастя для спортсмена, партійному керівництву потрібні були медалі, тому кляузу проігнорували. Проте чиновники дали жорстку настанову:
«Якщо не здобудете золото в Гельсінкі, видобуватимете його на Колимі».
На олімпійському килимі у напівлегкій ваговій категорії (до 62 кг) Якову Пункіну не було рівних. Він виграв всі п’ять поєдинків, причому три з них завершив чисто (на туше). У вирішальних фінальних сутичках запоріжець впевнено поклав на лопатки своїх головних суперників: спершу угорця Імре Пойяка, а потім — єгиптянина Абделя Аль-Рашида.
Пункін став першим представником України, який завоював статус олімпійського чемпіона з греко-римської боротьби. За ці видатні досягнення йому було надано найвище спортивне звання — Заслужений майстер спорту СРСР.
Життя після світової слави: скромність та тренерська діяльність у Запоріжжі
Завершивши кар’єру професійного борця у 1961 році, Яків Григорович перейшов на тренерську роботу. Він тренував молодь у спортклубах «Металург» та «Буревісник», виховавши десятки майстрів спорту.
Попри статус світової зірки, олімпійський чемпіон залишався напрочуд скромною людиною. Він ніколи не вимагав привілеїв, рідко давав інтерв’ю і майже все повоєнне життя мешкав у звичайній двокімнатній квартирі у Запоріжжі на вулиці Спортивній (нині — вулиця Валерія Лобановського). В останні роки свого життя легендарний спортсмен працював простим підсобним робітником у місцевому спорткомплексі.
Помер видатний борець 12 жовтня 1994 року на 73-му році життя. Спочатку його поховали на околиці Першотравневого кладовища у Запоріжжі, і лише згодом, завдяки активному втручанню спортивної громадськості, прах олімпійця з почестями перенесли на центральну алею цвинтаря.
Вшанування пам’яті легендарного олімпійця у Запорізькій області
Постать Якова Пункіна й сьогодні залишається важливою частиною спортивної історії Запоріжжя. Місто, де розпочався шлях першого олімпійського чемпіона регіону, дбайливо зберігає пам’ять про легендарного борця та передає її новим поколінням спортсменів.
Одним з найпомітніших символів пошани став бронзовий пам’ятник Якову Пункіну, відкритий у грудні 2018 року на Алеї трудової слави на бульварі Шевченка. Автором монумента став відомий скульптор Ельданіз Гурбанов.
Ім’я чемпіона регулярно звучить і на спортивних аренах. У Запоріжжі щороку проводять престижні юнацькі турніри з греко-римської боротьби, присвячені пам’яті Пункіна. Ці змагання збирають молодих спортсменів, які продовжують традиції, започатковані видатним борцем.
Вшанування не обмежується лише меморіальними заходами. Запорізька міська федерація боротьби заснувала почесну медаль імені Якова Пункіна, якою відзначають найкращих спортсменів та тренерів за вагомі досягнення та внесок у розвиток боротьби.
Про видатного земляка нагадує і меморіальна дошка, встановлена на фасаді Запорізького обласного спортивного ліцею. Вона є ще одним свідченням того, що історія Якова Пункіна — людини, яка пережила жахи війни, але змогла підкорити олімпійський п’єдестал, — залишається джерелом натхнення для нових поколінь запорізьких спортсменів.
Історія Якова Пункіна доводить, що справжня міць вимірюється не фізичними габаритами, а силою характеру. Хлопець із Запоріжжя, який дивився в очі смерті у нацистських концтаборах і зміг повернутися до життя з вагою 36 кілограмів, довів усьому світу, що залізна воля здатна зламати будь-які перешкоди. Його олімпійське «золото» 1952 року та унікальний спортивний стиль назавжди вписані в літопис української та світової боротьби, залишаючись взірцем безстрашності для сучасних поколінь.