Завдання сучасного коміка – писати смішні й дотепні жарти, бути «з народом», вдало поєднувати паралелі творчого, літературного і повсякденного життя. Таким був гуморист Степан Олійник. Хоч у часи творчого розквіту Степана Івановича про популярний сьогодні жанр стендапу ніхто не чув, але вже тоді сатирику вдалось створити самобутню манеру представлення гумористичних творів. Про життя та творчість Степана Олійника розповіли працівники Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. Більше на zaporizhski.info.

Свято поезії й гумору або як запоріжці вшановують пам’ять сатирика

На офіційному сайті Запорізької обласної ради знаходимо запрошення на інтелектуально-розважальний літературний захід «Свято поезії і гумору», приурочений до дня народження відомого поета-сатирика Степана Олійника. Цей чоловік став взірцем і наставником для цілої плеяди письменників минулого століття. Харизмою, добротою, вмінням тонко відчувати людську душу Степан Іванович привертав увагу до себе ще зі шкільних років. Дитинство майбутнього митця минуло в Одеській та Харківській губерніях. Часто разом з дідом приїздив до родичів, що мешкали у Таврійській губернії (тепер Запорізька область). Спогади про безтурботне дитинство, проведене серед високих бур’янів Таврійських хуторів, описані в численних гуморесках.

Внесок митця в суспільне та літературне життя не тільки південного регіону, але і всієї України важко переоцінити. Саме тому у Запоріжжі щороку 3 квітня відбувається урочиста церемонія нагородження молодих поетів літературною премією імені Степана Олійника.

«Сучасникам у нього ще вчитись і вчитись. Ми молоді, просунуті, володіємо різними складними стилістичними прийомами, але до такого простого, зрозумілого, але глибокого і тонкого гумору нам ще далеко», – поділився роздумами Андрій Ткаченко, студент філологічного факультету Запорізького національного університету.

Хлопець відвідав захід, приурочений до дня народження гумориста, бо там, вважає, можна познайомитися з «правильними» людьми і перейняти досвід. Студент випробовує себе в сучасному жанрі стендапу і виступає для невеликих аудиторій запорізької молоді.

На святі поезії і гумору щорічно виступають кращі літератори міста та області. Зокрема – лауреати літературної премії С. Олійника  Микола Білокопитов і Пилип Юрик. Молоді гумористи тішать гостей дотепними жартами і милозвучним вокалом. Творча молодь Запоріжжя готується до заходу особливо ретельно: студенти пишуть гуморески, вірші, влаштовують невеликі театральні постановки – кадри із життя митця.

Премію імені С. Олійника свого часу отримав і Петро Ребро – літературна зірка Запоріжжя. Нагорода стала для нього несподіванкою. За словами поета, це сталося під час Олійниківських читань, на які він поїхав на батьківщину Степана Івановича – до Одеси.

Бойове благословення на літературному фронті від Остапа Вишні

«Позитивний гумор у літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості. Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті й у свідомості людей, та прийде ж час, що весь бур’ян викорчується на землі», – такий відгук написав Остап Вишня про творчість Олійника. 

В роки Другої світової війни Степан Іванович працював кореспондентом, а після війни повернувся до рідного сатиричного жанру і висміював як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів Української РСР. Бо після війни говорити правду про владу (навіть за допомогою засобів літературного уособлення) було більш небезпечно. Можливо, саме це мав на увазі Остап Вишня, адже навіть після вигнання фашистських агресорів у регіоні залишилось чимало внутрішніх «бур’янів».

Запорізький поет-сатирик Петро Ребро відгукувався про Олійника з великою повагою. Особистість Степана Івановича він сприймав як приклад для наслідування. Сатиричні твори Олійника мали фундаментальний вплив на формування літературного світогляду Петра Павловича. Ребро згадує, що ще в школі зі сцени читав гуморески і вірші талановитого письменника, якого вже тоді заочно вважав наставником. Знаковою подією стало знайомство з Олійником. «Особливо запам’ятався мені приїзд Степана Івановича на обласний семінар молодих літераторів 1967 року. Напередодні наша обласна газета «Запорізька правда» опублікувала оповідання письменника «Кожушок», – ділився спогадами Ребро.

Про те, як на Запоріжжі Олійника зустрічали

Про візит 1967 року, коли Степан Іванович відвідав кілька населених пунктів Запорізької області, розповідав не лише Петро Ребро. Продуктивна зустріч письменника з шанувальниками та колегами відбулась у селі Мар’ївка, що на Запоріжжі. Там сатирика зустрічали з квітами і фотографували для місцевої газети.

«Так, із Запоріжжя ми поїхали в село Мар’ївка Запорізького району. Саме цвів бузок, і Мар’ївці надарували стільки квітів, що нас не видно було на сцені. Ще більше ми здивувалися, коли вийшли з будинку культури й побачили, що на подвір’ї людей набагато більше, ніж було в залі. Виявляється, літературний вечір Олійника транслювало місцеве радіо, воно ж повідомило, що зараз він перебуває у Мар’ївці. Селяни, почувши про це, кинули печене й варене (один дідусь признався, що гнав самогон, але був змушений припинити «процес») і прибігли, щоби подивитися на «живого Олійника», – знаходимо спогади Петра Ребро на письменницькому порталі Пилипа Юрика.

Колега-гуморист розповідав, що Олійник дуже любив Запоріжжя. Приїздив туди часто, а «травневі читання» не пропускав ніколи. Мальовничі краєвиди міста описані в численних гумореска, віршах та оповіданнях. Зокрема, про «жар-птицю» Дніпрогесу згадано у вірші «Дніпро», який був написаний Степаном Івановичем під впливом колориту гостинного Запоріжжя. Негативні прототипи творів сатирика теж були взяті звідси. Але більше Олійник писав про хороше: оспівував героїчні подвиги визволителів області, трудові рекорди працівників місцевих заводів та відзнаки запорізьких спортсменів. Зокрема, у творах згадував про важку працю металургів та олімпійські досягнення Леоніда Жаботинського, який двічі прославив рідну область на Олімпійських іграх. Для працівників і керівництва заводу «Запоріжсталь» гуморист завжди був бажаним гостем.

Тепло зустрічали Степана Івановича у Вільнянському районі Запорізької області. На літературну зустріч прибули не тільки місцеві літератори. За святковим столом поруч опинилися абхазці, калмики й навіть башкирська поетеса Кадіба. Попри втому від подорожі й виступу Степан Олійник вшанував увагою кожного.

На VIII з’їзді письменників України Івана Степановича довго не хотіли відпускати зі сцени. Петро Ребро, який виступав перед Олійником, згадував, що кожен автор мав у розпорядженні 5-10 хвилин часу. Головуючий Павло Загребельний суворо попередив учасників з’їзду, щоб не перевищували ліміт. Та коли черга дійшла до Ребра та Олійника, Загребельний дозволив читати «хоч і пів години».

Дотепний імпровіз від Олійника на засіданні Спілки письменників

Тиждень башкирської літератури, який був проведений на Запоріжжі у 1981 році, завершився урочистим засіданням представників місцевої творчої еліти. Степан Іванович був у президії, а ведучим вечора – Яків Баш. У якийсь момент головуючий президії отримав аркуш паперу з рукописним текстом. Подумав, мабуть, що аркуш надійшов із зали і прочитав написане у мікрофон:

Голово шановний наш!

Чи не є то правда щира,

Що оте коротке “Баш”

Означає пів-башкира?

Зал вибухнув оплесками, бо така розрядка усіх присутніх добряче збадьорила. Перед Яковом Васильовичем Олійник, правда, виправдався. Сказав, що не очікував, що головуючий читатиме його імпровізований вірш вголос. Ситуацію було виправлено, а дотепний жарт залишився в історії.

У 1982 році Петро Ребро домовився зі Степаном Олійником про проведення спільного літературного вечора у Запоріжжі. Вже коли почали підготовку до заходу, Степана Івановича не стало. Сатирик пішов у засвіти 11 січня 1982 року. Проживши довге, сповнене сумними та радісними сторінками життя, письменник залишив по собі не тільки значну літературну спадщину. Він показав, як треба зберігати позитивне налаштування на майбутнє не дивлячись ні на що. А пережив цей чоловік не мало: дитинство в багатодітній родині у скрутні часи, Першу та Другу світову війну, фронт, арешт… І після таких далеко не романтичних сторінок життя Олійник продовжував його любити, як і колись, у дитинстві.